Унаслідок різкого скорочення обсягу виробництва наприкінці 2008 року й загального погіршення макроекономічних індикаторів, падіння вартості фондового ринку на 84 % протягом року (згідно з ГТФТС), істотного зниження ринкової вартості боргових зобов'язань вітчизняних підприємств і банків та неможливості подальшого залучення ресурсу на зовнішніх ринках за прийнятною вартістю постало питання щодо закономірності даного економічного зламу.

Зростання і вдосконалення фінансового ринку зумовлюють потребу в постійному оновленні механізмів регулювання й нагляду шляхом розвитку принципів саморегулювання та підвищення ефективності взаємодії саморегулівних організацій і державних органів регулювання. Саморегулівні організації, які об'єднують професійних учасників фінансового ринку й ринку цінних паперів за видами діяльності (реєстроутримувачів, торговців цінними паперами, зберігачів і депозитаріїв), а також компанії з управління активами, функціонують із метою створення ефективної системи регулювання та контролю діяльності професійних учасників фінансового ринку.

Різке збільшення рівня кредитних, валютних, ринкових ризиків і ризику ліквідності комерційних банків в умовах посилення фінансової глобалізації ставить перед наглядовими органами нові складні завдання. Для органів банківського нагляду вже недостатньо використовувати дані щодо дотримання банками кількісних і якісних вимог: вони мають бути впевнені, що банки в майбутньому зможуть уникнути значних ризиків або покрити збитки в разі їх виникнення.

Держава ніколи не перебуває у стабільному стані. На його рівновагу безперервно впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. Це в повній мірі стосується і державних органів, які змушені змінювати політику і практику своєї роботи, щоб поспіти за викликами економіки.

Однією з головних функцій центральних банків є формування пропозиції грошей в економіці. З точки зору сучасної економічної теорії таку пропозицію забезпечують три основних канали — валютний, купівля цінних паперів державного боргу та рефінансування центральним банком банківських установ. Однак на практиці цей процес набуває специфічних ознак. До останнього часу монетарна політика Національного банку України (НБУ) у зв'язку зі значними обсягами припливу іноземного капіталу та прив'язкою курсу гривні до долара США майже повністю була підпорядкована валютній політиці, а тому інструмента надання банкам ліквідності були розвинені дуже слабо. Валютний канал розглядався як практична реалізація валютно-курсової політики центрального банку, купівля цінних паперів державного боргу—як покриття дефіциту бюджету і лише канал рефінансування — як забезпечення ліквідності (а інколи і платоспроможності) банківських установ.

Сучасні ринки цінних паперів є складною динамічною системою, яка постійно зазнає змін і трансформацій. Із кінця XX сторіччя на цих ринках спостерігаються численні інновації, спричинені інституційними трансформаціями як на міжнародному рівні, так і в окремих країнах, що й визначає актуальність дослідження. До того ж, як слушно зауважує І.О. Лютий, інтеграція фінансового ринку, фінансової системи України в міжнародну фінансову систему визначається адекватністю національних фінансових інститутів та механізмів їх взаємодії світовим стандартам і тенденціям розвитку.

Розв'язання проблем соціально-економічного розвитку й фінансування програм державного будівництва шляхом випуску й розміщення державних боргових цінних паперів має багатовікову історію.

Формування в Україні ринкових відносин та адекватних їм принципів управління, розвиток різноманітних форм власності зумовлює необхідність нового усвідомлення поняття "господарський контроль", а також переосмислення форм його реалізації в сучасних умовах.

Фінансовий потенціал є складним, багатоаспектним поняттям, що охоплює фінансову сферу діяльності підприємства, та залежить від сукупності факторів, які справляють постійний вплив, визначаючи його рівень і потенційні можливості розвитку. Фінансовий потенціал підприємства характеризує фінансові можливості його розвитку, й передусім за рахунок власних коштів (чистого прибутку).

Проблема ефективного регулювання корпоративних відносин в Україні набула актуальності ще в 1990-ті роки, коли після розвалу командно-адміністративної системи з'явилися перші акціонерні товариства (AT). Серед цілої низки проблем, пов'язаних із їх функціонуванням, особливо яскраво постало питання щодо захисту прав акціонерів (зокрема міноритарних) та підвищення прозорості розкриття інформації в AT.