Протягом останніх років фінансовий сектор багатьох країн зазнав значних трансформацій, що вплинуло на діяльність регуляторів.
Для забезпечення ефективності функціонування фінансового сектору в умовах формування нової фінансової архітектури необхідно вивчити зарубіжний досвід організації систем регулювання та нагляду за діяльністю фінансових установ1.
Проблеми розбудови фінансового сектору й діяльності наглядових органів стали об’єктом дослідження багатьох українських науковців, серед яких передусім треба назвати JI.M. Алексєєнко, В.Д. Базилевича, О.І. Барановського, С.Я. Боринця, З.М. Васильченко, Н.І. Версаль, В.М. Гейця, А.А. Гриценка, О.В. Дзюблюка, Г.В. Задорожного, В.В. Коваленко, Т.Т. Ковальчука, В.В. Корнєєва, А.С. Криклія, В.В. Крилову, А.Я. Кузнецову, 1.0. Лютого, В.І. Міщенка, А.М. Мороза, В.М. Опа- ріна, JI.O. Примостку, С.К. Реверчука, Т.С. Смовженко, B.C. Стельмаха, Г.М. Терещенко, С.А. Циганова, І.Я. Чугунова, І.А. Шумило та інших.
Дослідження й узагальнення зарубіжного досвіду дає змогу, зокрема, обґрунтувати висновки щодо спрямованості заходів із удосконалення структури наглядових органів, а також доцільності створення єдиного мегарегулятора фінансового сектору в Україні.
Слід зазначити, що ключовим аспектом організації систем регулювання й нагляду за діяльністю фінансових установ є забезпечення інституційної незалежності регуляторних органів.
У світовій практиці виділяють три основні моделі наглядових систем: секторну, за завданнями та модель єдиного нагляду2.
Секторна модель ґрунтується на чіткому розподілі завдань і функцій наглядових органів (регуляторів) за окремими секторами
— банківським, страховим і фондовим.
Модель за завданнями передбачає розподіл обов’язків наглядових органів на основі завдань і функцій нагляду: на пруденційний нагляд за діяльністю фінансових посередників та на регулювання бізнесу у фінансовій сфері (так звана модель «двох вершин»). Ця модель використовується лише в чотирьох європейських країнах: Нідерландах та частково у Франції, Португалії й Італії.
Модель єдиного нагляду базується на концентрації всіх наглядових функцій у єдиному наглядовому органі. В деяких країнах (Чехія, Словаччина) ці функції виконує центральний банк, а в окремих країнах (Естонія, Латвія, Мальта, Угорщина) єдиний наглядовий орган відокремлено від центрального банку (табл. 1).
Слід зазначити, що зміни в інституційній структурі та механізмах регулювання й нагляду за фінансовим сектором, що відбулися в більшості країн світу протягом 1987—2006 років, проявилися в такому:
— посиленні тенденції відходу від секторної моделі нагляду в більшості європейських країн (протягом 2000—2006 років від цієї моделі відмовилися 13 країн);
— забезпеченні незалежності регуляторних органів шляхом законодавчого закріплення за регуляторами певних прав і обов’язків, а також їх підпорядкування відповідним державним органам (частка регуляторів, підпорядкованих парламентам, поступово збільшується);
— концентрації діяльності наглядових органів, унаслідок чого у складі органів банківського нагляду кількість центральних банків і департаментів уряду скоротилася, а самостійних наглядових органів — зросла;
— істотному підвищенні рівня інтеграції діяльності наглядових органів: майже 80 % таких органів додатково виконували функції щодо вивчення та практичного розв’язання проблем забезпечення фінансової стабільності діяльності установ фінансового сектору;
— розширенні наглядових функцій і повноважень центральних банків, що пов’язано з їх ключовою роллю в забезпеченні фінансової стабільності.
Таблиця 1. Моделі наглядових органів у країнах ЄС
Зміни структури наглядових органів обумовлені цілою низкою чинників, головними серед яких є такі:
— посилення координації зусиль та уніфікації відповідальності наглядових органів в умовах інтеграції міжнародних фінансових ринків;
— інституційне, технологічне, технічне, правове й функціональне ускладнення бізнесу у фінансовій сфері;
— посилення взаємозв’язку окремих складових фінансового сектору;
— поява фінансових конгломератів, що об’єднують різні ринки фінансових послуг.
Як видно, в більшості країн світу функції регулятора банківської системи покладено на центральний банк. Крім того, у країнах, що розвиваються, центральні банки доволі часто відіграють роль мегарегулятора фінансового сектору, зокрема в разі недостатньої розвиненості небанківських фінансових установ або в умовах існування банкоцентричної моделі розвитку фінансової системи. Використання такої моделі нагляду доцільне, насамперед, у країнах, фінансові системи яких перебувають на етапі становлення, а структура фінансового сектору є обмеженою за типом фінансово-кредитних установ і спрямованістю послуг.
Зауважимо, що існує кілька аргументів на користь створення мегарегулятора фінансового сектору. По-перше, фінансовий сектор багатьох розвинутих країн еволюціонує в напрямку універсалізації. Чим різноманітнішими є фінансові продукти й послуги, тим складніше здійснювати їх класифікацію, оцінку та контроль використання. У разі, коли фінансові посередники пропонують єдиний пакет, що містить кредити, цінні папери, страхові поліси, або проводять сек’юритизацію, пропонують структуровані фінансові інструменти, діяльність спеціалізованих органів нагляду може бути ускладненою.
По-друге, ускладнення структури самого фінансового сектору. Фінансові посередники, що працюють на розвинених фінансових ринках, об’єднуються в конгломерати, холдинги, що значно ускладнює нагляд. У такій ситуації спеціалізовані органи нагляду не в змозі оцінити сукупні ризики конгломерату.
У багатьох країнах із перехідною економікою виділення банківського нагляду зі структури центрального банку та передача його мегарегулятору може призвести до втрати частини вже накопиченого досвіду банківського нагляду і зниження рівня довіри до фінансових посередників, що загрожує стабільності фінансового сектору та підвищує витрати регулювання. Крім того, єдиний незалежний наглядовий орган не в змозі забезпечити однаковий ступінь розвитку або стабільного функціонування фінансових інститутів, у першу чергу, небанківських.
Проте, в разі виконання функцій регулювання фінансового сектору центральним банком, високий ступінь його незалежності й підзвітності підвищує довіру до регулятивних заходів. При цьому побоювання щодо надзвичайно великої концентрації повноважень у центральному банку стають менш обґрунтованими при чіткій організації процедури підзвітності.
Ґрунтуючись на загальноєвропейських і світових тенденціях щодо об’єднання наглядових органів, слід зазначити, що цей процес є неминучим і для України.
Вдосконалення діяльності регуляторних органів є особливо актуальним в умовах посилення вимог до забезпечення світової фінансової стабільності та формування нової фінансової архітектури.
Світова економічна криза переконливо довела необхідність удосконалення форм і методів регулювання й нагляду за фінансово-кредитними установами. Разом із тим низка питань залишаються дискусійними, у тому числі щодо механізмів підпорядкування національних фінансових систем забезпеченню світової фінансової стабільності, досягнення необхідної гармонізації національних нормативних і регуляторних систем, консолідації фінансової інфраструктури тощо.
Слід зауважити, що питання конфігурації наднаціональних органів регулювання й нагляду є надзвичайно важливими у плані попередження виникнення фінансових криз та забезпечення фінансової стабільності. Найсуттєвішими пропозиціями щодо вдосконалення діяльності регуляторних органів і переліку виконуваних ними функцій, які є предметом активного обговорення, є такі:
— впровадження наднаціональних регуляторних органів як на міжнародному рівні, так і на рівні країни, з підвищеним ступенем інтеграції національних економік і фінансових ринків;
— створення наднаціонального органу нагляду за функціонуванням європейської фінансової системи — European System of Financial Supervisors;
— перетворення Форуму фінансової стабільності9 на Раду з фінансової стабільності для розробки рекомендацій і принципів, які надалі стануть осйовою для глобального фінансового регулювання, а також контролювання ефективності національних фінансових секторів;
— створення єдиної системи кризового менеджменту на рівні ЄС, яка включатиме макро- й мікропруденційний нагляд із посиленням ролі ЄЦБ як основи макропруденційного нагляду;
— створення на рівні ЄС нового наднаглядового органу — Європейської ради із системних ризиків.
Аналіз позитивних і негативних сторін об’єднаних органів регулювання й нагляду на національному та наднаціональному рівнях дає підстави стверджувати, що в перспективі Україна також змушена буде піти шляхом консолідації наглядових і регулятивних функцій у фінансовому секторі разом із запровадженням відповідних інституційних змін. Однак цей процес є тривалим, а його ефективність визначатиметься рівнем розвитку фінансового сектору, наявністю чіткої стратегії його реформування, а також якістю менеджменту.
З огляду на викладене вище слід зазначити, що підготовка до створення єдиного наглядового органу в Україні повинна передбачати:
— визначення пріоритетів фінансової політики держави та розроблення стратегії розвитку фінансового сектору, вдосконалення законодавчої й нормативної бази з метою уніфікації регуляторних вимог, методів і процедур нагляду;
— посилення вимог до ліцензування діяльності фінансово-кредитних установ, підвищення рівня прозорості їх функціонування;
— підвищення прозорості ринків капіталу на основі запровадження єдиних для всіх сегментів ринку та фінансових інструментів принципів регулювання;
— гармонізацію діяльності органів регулювання й нагляду за фінансовим сектором на основі впровадження єдиних регуляторних вимог;
— створення надійної системи регулювання й нагляду за кожною банківською установою, й насамперед забезпечення режиму суворого нагляду за всіма системно важливими фінансовими компаніями;
— вдосконалення комунікацій між структурними елементами фінансового сектору на основі укладення меморандумів про обмін інформацією та співпрацю, в яких доцільно передбачити посилення взаємозв’язку і співробітництва на основі створення спільних робочих та інспекційних груп, методичних комісій і міжвідомчих комітетів.
Науменкова С.В