Загальне уявлення про іноземні інвестиції

Зазвичай під іноземними інвестиціями розуміють матеріальні та нематеріальні цінності, що належать фізичним або юридичним особам однієї держави, але знаходяться на території іншої держави з метою отримання прибутку. Саме слово «інвестиція» (від англ. – investment) означає капіталовкладення1. Іншими словами, мова іде про будь-який вид майнових цінностей, включаючи права на нерухоме та рухоме майно, акції та інші форми участі у компаніях, права на інтелектуальну власність та концесійні права, зокрема, права на розвідку та використання природних ресурсів.

Міжнародні інвестиції можна класифікувати за різними підставами. Найчастіше у юридичній літературі проводиться розподіл на прямі та портфельні інвестиції. У «Кодексі лібералізації руху капіталів», який було розроблено Організацією економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), прямі інвестиції визначаються як «інвестиції, які здійснюються з метою встановлення довготривалих економічних зв’язків між підприємницькими організаціями, а також інвестиції, які забезпечують їх власнику ефективний контроль над управлінням підприємством».

У Сеульській конвенції про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (БАГІ) 1985 року міститься дещо інше визначення прямих іноземних інвестицій. До них відносяться інвестиції, які будуть визнані в якості іноземних Радою директорів БАГІ, якщо вони відповідатимуть наступним вимогам:
a.інвестиції мають здійснюватись у вигляді внеску (грошового, у вигляді матеріальних цінностей, але не у вигляді послуг);
b.внесок не має бути короткостроковим;
c.інвестиції повинні мати підприємницький характер.
Підприємницький характер інвестицій обов’язково передбачає необхідність зв'язку з можливими прибутками та видатками від такого внеску, а також наявність підприємницького ризику2. Але Сеульська конвенція дає визначення інвестицій лише для цілей їх гарантування.

Портфельні інвестиції характеризуються тим, що інвестор, який придбає активи у формі цінних паперів (наприклад, акції, облігації), отримує право на прибуток, але не має можливості здійснювати контроль над підприємством. Вони часто використовуються для фінансування облігаційних запозичень, які випускаються найкрупнішими транснаціональними корпораціями, транснаціональними банками та центральними державними банками.
Також важливим для міжнародного права є поділ інвестицій на державні та приватні, які належать іноземним фізичним та юридичним особам.

Варто зауважити, що поняття «капіталовкладення» та «інвестиції» є, по суті, тотожними. У міжнародно-правових актах, які регулюють питання, пов’язані з інвестиційною діяльність, ці терміни використовуються як синоніми, тобто капіталовкладення передбачає здійснення внеску у підприємницьких цілях.
В інвестиційних відносинах обов’язково наявні два суб’єкти міжнародного права: держава-експортер інвестиційного капіталу та держава-імпортер. Є також і третій суб’єкт, але не міжнародного, а національного права – приватний експортер капіталу, тобто іноземний інвестор.

В якості іноземних інвесторів виступають іноземні юридичні особи, іноземні організації, що не є юридичними особами, іноземні громадяни, особи без громадянства, які постійно проживають на території іншої держави, міжнародні організації та іноземні держави.

Заохочуючи іноземні інвестиції, кожна держава намагається ефективно використовувати у власній економіці іноземні фінансові ресурси, новітні технології, іноземне обладнання і таке інше. Ці переваги загальновідомі. Менше уваги звертається на можливі негативні наслідки. Практиці відомі випадки, коли встановлення контролю над вітчизняним підприємством призводило до перепрофілювання його традиційного виробництва та припинення випуску продукції, яка конкурувала з продукцією інвестора. На території приймаючої держави створювались філії іноземної фірми або підприємство за участю такої фірми, яке виробляло товар, що користувався підвищеним попитом на вітчизняному ринку, а потім таке підприємство самоліквідувалося з метою висунення на ринок аналогічного товару іноземного походження.

Для подолання такого роду негативних наслідків існує правова можливість введення обмежень для допуску іноземних інвестицій у деякі галузі, використання положень антимонопольного законодавства, прийняття законодавчих актів про недопущення недобросовісної конкуренції, а також використання відповідних положень цивільних кодексів про недобросовісну конкуренцію. Тому, в залежності від економічної політики, держави застосовують засоби заохочення або обмеження інвестицій.
Заохочення іноземних інвестицій впроваджується наступним шляхом:
1.звільнення від податку на прибутки протягом певного часу;
2.звільнення від податків на експорт готової продукції;
3.звільнення від мита на обладнання та сировину для потреб виробництва;
4.право повного або часткового вивозу прибутку закордон;
5.спрощений режим в'їзду на територію приймаючої держави для працівників підприємства, в яке вкладаються інвестиції;
6.надання інвестиційних гарантій, тощо.

Якщо у державі проводиться політика обмеження іноземної інвестиційної діяльності, вона здійснюється через:
1.ускладнення процедури допуску іноземних інвестицій на національний ринок;
2.встановлення широкого списку галузей, закритих для іноземного інвестування;
3.введення валютних обмежень, спрямований на перешкоджання вивозу прибутків інвестора закордон;
4.встановлення необхідної участі національного капіталу у підприємстві з іноземними інвестиціями і тому подібні заходи.

Таким чином можна дійти висновку, що участь іноземного капіталу у національній економіці або обмежується або заохочується шляхом прийняття національних законів та наданням відповідного інвестиційного режиму.